Що робити з Білоруссю, і що з нею буде?
Всі знову напружуються з приводу нарощування російського військового угрупування на території Білорусі й спекулюють на тему, чим же воно закінчиться. Вставлю і свої п'ять копійок, як аналітичних, так і прогностичних. Проблему поставлю саме так, як у заголовку. У двох питаннях. Порядок цих питань спершу може видатися неправильним, але насправді з ним все гаразд. Зараз побачите. Отже:
1. Що робити з Білоруссю? Білорусь вже вісім місяців на практиці бере участь у війні проти України на боці Росії. Тобто, вже давно є нашим військовим супротивником, нашим неприкритим ворогом, і з цим давно пора щось робити. А зеленяве керівництво України не робить нічого. Навпаки, зберігає дипломатичні відносини з РБ, не розриває торгівлю і навіть відновило фінансування «Великого крадівництва» для побудови нових доріг в тому числі і в напрямку Білорусі — либонь, щоб при наступному нападі кацапні з білоруської території на Київ і Львів їм було легше й швидше наступати.
Зрозуміло, що з такою владою сподіватися ні на що позитивне не доводиться. Але суто теоретично, що слід було б зробити в нинішніх умовах українській владі? З торгівлею і будівництвом зрозуміло: фінансувати тих, хто бере участь у війні проти нас, не можна. Але чи треба розривати з РБ дипломатичні стосунки?
На перший погляд — так, треба. Але насправді значно краще було б зробити інакше. А саме, офіційно розділити наше ставлення до Білорусі як країни і держави з одного боку, і до режиму Лукашенка з другого. Факт, що Тарган Лука — узурпатор, який незаконно присвоїв собі владу, сфальсифікувавши у 2020 році президентські вибори, відомий всім. Бракує лише офіційного визнання цього факту. З боку української влади було б найбільш правильним кроком офіційно проголосити нелегітимність Лукашенка, визнати його режим спонсором тероризму, а офіційною владою Білорусі визнати політичну структуру, очолювану нині Тихановською. І на виконання цих офіційних рішень призупинити діяльність посольства України в Мінську (прирівнявши територію РБ до окупованої) та перевести необхідний мінімум дипломатичного представництва у Варшаву й Вільнюс, де нині, наскільки мені відомо, перебувають резиденції політичних структур Тихановської.
Литва визнала Тихановську законним президентом Білорусі ще у 2020 році на рівні закону. Україні давно пора вчитися у Литви принциповості у моральних і ціннісних питаннях. Звісно, такі кроки потребуватимуть міжнародних консультацій, що лише посилить нашу позицію, враховуючи вже прийняті рішення і Польщі, і Європейського Союзу. Ба більше, зовсім нещодавно: 10 жовтня цього року — сама Тихановська звернулася до Зеленського із відкритим закликом вчинити саме так.
Звісно, що так не буде — принаймні в найближчі півроку-рік (див. наступний пункт допису). Бо влада у нас — не українська, і їй чужі однаково українські інтереси та ліберальні цінності свободи. Тому зеленяві продовжать загравати з вусатим Тарганом, а паралельно намагатимуться або замовчати, або дискредитувати рух за свободу Білорусі, щоб виправдати це своє загравання з картопляним дуче (невеличку підбірку таких спроб дискредитації можна подивитися у Віталія Шклярова, у якого я й підгледів посилання на звернення Тихановської).
2. Що буде з Білоруссю? Абсолютно незалежно від того, що робитиме нині й надалі Україна, Білорусь у найближчі півроку-рік готуватиметься до окупації Росією. Яким чином? Для цього призначений новостворений корпус (чи як він там офіційно називається) військ т. зв. Союзною Держави Росії та Білорусі. В Кремлі і в генштабі армії РФ вже, вочевидь, зрозуміли, що втратять в найближчий рік захоплені українські території. І якщо втратити який-небудь Херсон або навіть Донецьк не так вже й страшно, то втрата «сакрального Криму» сприйматиметься всім суспільством Ватостану як страшна поразка — вина за яку безальтернативно буде покладена на Кремль і на Пиню особисто. А військова поразка для імперської свідомості — це найстрашніше, що може бути. Ватники, які складають абсолютну більшість населення РФ, такого не пробачать.
Відтак, єдиний вихід з такої ситуації — компенсувати цю страшну моральну поразку якою-небудь перемогою. Якою, заодно, можна буде забити весь російський інформпростір. А такою перемогою може бути тільки „приєднання“ Білорусі. Інших варіантів просто не існує.
Ось до цього „приєднання“ Москва й почала нині готуватися, створюючи спільне російсько-білоруське угрупування військ на території Білорусі. Керувати цими військами будуть генерали й офіцери з Росії. Тому все, що від них вимагається — забезпечити повну лояльність до Росії білоруських військовослужбовців у складі цих військ і підготувати їх психологічно до ідеї необхідності усунення Лукашенка — заради того, щоб, по-перше, «Путін прийшов, лад навів» і, по-друге, щоб «нарешті возз'єдналися братські народи».
Зробити це буде доволі легко. Вже зараз білоруси в масі своїй перебувають повністю в інформаційному й пропагандистському полі «русского міра», нічим не відрізняючись за своїми світоглядними установками від російських ватників. І разом із тим в більшості ненавидять Лукашенка. Тому переконувати їх ні в чому не доведеться: вони й так цілком готові прийняти обидві ідеї, окреслені в попередньому абзаці: усунення остогидлого диктатора Таргана із одночасним „вливання“ Білорусі в Росію. У Лукашенка в Білорусі існує лише пасивна підтримка провінціалів старшого віку (і то не сильно більше третини провінційного населення), тому заступитися за нього в «годину Ч» буде нікому. Крім силовиків. От для пропагандистської роботи з ними і створюються зараз на території РБ «збройні сили Союзної Держави».
Для української свідомості буде дивним почути наступне, але факт: „ватність“ білорусів є переважною навіть у столиці і серед найбільш освічених верств населення. Навіть серед тих, хто брав участь у масових антилукашенківських протестах у 2020 році, добра половина, якщо не більшість — відверті рашисти, які очікували від скидання ненависного диктатора не настання демократії, а приходу Путіна, який «лад наведе». Ті, хто тоді багато спілкувався зі змагарами, мали всі можливості зазнати культурного шоку; зокрема, українці звикли судити про протести по власних Майданах, а тому зовсім невірно оцінювали психологічну атмосферу в Мінську.
Не вірите? Можете перевірити, пройшовшись по всіх публічних обличчях білоруського протесту 2020 року (лідерів у протесту не було — тільки обличчя). Майже всі вони, включно з подружжям Тихановських, постійно повторювали про братство з російським народом і закликали особисто Путіна втрутитися в події (і викручувалися при прямих питаннях про Крим і Донбас). Постійно і безальтернативно (про світогляд Тихановського, приміром, можна скласти уявлення за ось цією довідкою від InformNapalm-у; висловлювання й позиції всіх інших — від Алексієвич до Колесникової — вигуглюйте самі).
Якщо у протесту такі обличчя — то, зрозуміло, яка його основна частина (самі ці „обличчя“ — Та ж Тихановська — при цьому вже вимушено змінюють світогляд, а от маса — ні). Тому Лукашенко вже програв, коли погодився на практичне формування спільних військ. Бо саме ці війська мають всі шанси його скинути. Просто повторять бліцкріг, який у них не вдався в Україні. В Білорусі — вдастся. Тим більше, що маршкидки робитимуться на зовсім невеликі відстані при точному знанні і розташування, і морального налаштування, і рівня лояльності білоруських військ та силових структур.
Таким чином, є всі підстави очікувати на російське захоплення Білорусі саме в той момент, коли ми викидатимемо рашню з Криму. Або одразу після того, як остання свинособака на кримській землі підніме руки догори або втече звідти. А це цілком може статися ще до осені наступного 2023 року.
Принципово важливим є питання, що робитиме Москва у разі скинення Луки й захоплення Білорусі. Абсолютно очевидно, що, взявши під контроль всі білоруські силові структури, орки будуть зацікавлені позбавитися від них і якнайшвидше — доки до тих не дійшло, що́ насправді являє собою «русскій мір», або, простіше кажучи, російська окупація. І єдиний надійний спосіб це зробити — послати їх воювати в Україну. Кинути у фронтову м'ясорубку, яка всіх їх перемеле.
Але це не означає, що білорусів кинуть у наступ саме з території Білорусі. Одразу з двох причин.
По-перше, сили й ресурси Росії невпинно тануть, і якщо їхнє командування ще в середині весни визнало, що не може утримувати весь фронт, і вивело війська з Київщини, Чернігівщини й Сумщини, то надалі вони тим більше не зможуть фронт збільшувати. Все, що їм залишатиметься — це посилювати наявні ділянки фронту, які розвалюватимуться через невміння чмобіків як основної армійської сили РФ воювати. Треба буде негайно рятувати наявні рубежі оборони, а не замахуватися на створення нових ліній зіткнення.
По-друге, наступати через болотисте Полісся нереально. Якщо ви там ніколи не були — і навіть не їздили поїздом з Києва в Білорусь — просто вивчіть карту, і самі переконаєтеся. Лаптєногі вже спробували нападати через Полісся в якнайсприятливіших для себе (із усіх можливих) умовах: по мерзлій землі кінця лютого за відсутності будь-яких українських військ, оборонних рубежів і взагалі заходів оборони — і все одно програли й утекли. Вдруге буде ще гірше. «Пирятинські болота», якщо ви розумієте, про що я, вдруге перетнути не вдастся. Але просто утилізувати білоруські війська, КДБ-шників та міліцію у прип'ятському багні — це занадто тупо навіть для рашні. Навпаки, вони спробують повбивати їх з користю для себе — а це можна буде зробити тільки на наявних ділянках фронту російсько-української війни. Так що після захоплення Росією Білорусі я б чекав перекидання білорусів лише на Донеччину, Луганщину і, можливо, кордон Харківщини (останнє — для створення другорядних та хибних напрямків наступу).
Залишається останнє питання. Навіть два питання. Коли все це станеться, що робитиме зеленява п'ята колона в Україні? Чи визнає легітимною владою Білорусі структури Тихановської? І як вона поведеться з білоруськими військовими формуваннями у складі Збройних сил України — власне, з полком імені Кастуся Калиновського? Особливо діватися їм тоді буде нікуди, але від цих істот цілком можна чекати повної бездіяльності. Звісно, передавати полк нікуди ми не зможемо та й не матимемо права. Але сформувати з нього ядро визвольної армії, яка звільнятиме від російської окупації Білорусь, буде просто необхідним. Але, повторюся, не при зеленявій владі.
Такі мої прогнози. Не справдитися вони можуть хіба або якщо Пиня склеїть ласти (тоді в Москві буде не до зовнішньої політики), або ж якщо Лука якимось дивом не дозволить ввести оркам на територію Білорусі війська у кількості, співставній з кількістю білоруської армії (що він нині й намагається зробити: щоб спільний корпус ніби й був, але більшість щоб там мали білоруси). Ось і подивимося за найближчий рік, як це йому вдастся. Два десятки років він успішно вивертався із таких ситуацій. Зараз час грає проти нього.
- Щоб додати коментар, увійдіть