шахрайство

Ну ось: дописав планову тему для рідного інституту (майже півроку на це пішло, одначе), тепер можна й трохи часу на блог виділити. Правда, написати доведеться зовсім не про те, що першочергово було заплановано. Бо тільки-но зі мною сталася річ, на яку я роками із сумом очікував, і яка стосується всієї країни і всього нашого життя: я став свідком роботи політично-кримінальної цензури в режимі реального часу.

А знаєте, для чого потрібна гвардія наступу, нещодавно анонсована МВС і відтоді сильно рекламована? Ось ця сама, з професійними фото й мотивувальними описами батальйонів Нацгвардії, включно з легендарним «Азовом»? Я ось не бачу в Інтернеті, щоб це хоч хтось розумів, тому напишу.

Цей допис з точки зору новинної має прострочену актуальність. Бо вчасно написати руки не дійшли. Але з аналітичної точки зору його актуальність від часу не залежить. Тому таки напишу.

Як я одразу й передбачив (з цього починалася перша версія цього допису), звільнення захисників Маріуполя й Азовсталі обговорили всі, хто міг, а головного ніхто й не помітив. А саме:

Минулого року українська розвідка розробила блискучу операцію із захоплення російських найманців з ПВК «Вагнер». Ця операція була в останній момент зірвана вищим керівництвом країни: головою Офісу Президента Андрієм Єрмаком, який наказав перенести її на кілька днів, та президентом Володимиром Зеленським, який (за його ж словами) подзвонив білоруському диктатору Лукашенку, на теориторії країни якого вони перебували, і „віддав“ їх йому (щоб вони не дісталися українській розвідці).

Приховати злочин не вдалося. Тому кожного разу, коли в Україні піднімалося обговорення державної зради Єрмака і Зеленського у справі «вагнерівців», ОП активно намагався перебити це обговорення вкиданням в український інфопростір якої-небудь абсурдної, але резонансної інформації. Про ці випадки я писав у попередньому дописі. Нині мій аналіз повністю підтверджується, оскільки нині настав новий етап зростання інтересу суспільства до описуваної проблеми, і 95-квартальна влада знову вчинила так само, як і у минулі рази. А саме:

Хвилинка аналітики. CNN оприлюднило обіцяний репортаж про операцію української розвідки із затримання російських терористів-«вагнерівців», яка (операція) була провалена після повідомлення про неї на закритому засіданні в Офісі Президента, де було присутніми всього декілька осіб. У відповідь на репортаж ОП влаштував істерику з офіційних заяв і коментарів, смисл якої: ми ніякі операції з американцями не можемо проводити, це — все вигадки Москви. Зрозуміло, що це справило зворотний ефект у ЗМІ та соцмережах.

Що ж було робити зеленявим?

Отже, батьків прогноз (на жаль) збувся, і один відомий нам, але невідомий загалу шукач слави таки пробився як то кажуть „в найвищі кабінети“ і переконав їхнього нинішнього посідача підтасувати, сфальшувати проект Великого герба, просто (і тупо) підмінивши його на зовсім інший і подавши його у складі зовсім не того законопроекту, що мав би бути. Отак взяти, і підмінити. Примітивне шахрайство у всієї країни перед очима — і воно було реалізоване.

Назвати цього діяча на ім'я–прізвище, чи що? Він же так слави прагне: у підсунутому через фальшування проекті співавтором значиться. Правда, мене ніхто не читає, так що наслідків це все одно не матиме...

P. S. Я так дивлюся, що наш „герой“, який пробився на Банкову і подав ідею сфальшувати проект Великого герба, вже сам про себе кричить — і так, що вже називає себе не просто співавтором, а керівником авторського колективу. Ну добре: назвав себе сам. Отже, цей шахрай — такий собі історик Юрій Савчук. Цікаво, як він собі уявляє славу фальсифікатора? Судячи з усього — як щось дуже позитивне. Примітно, що і у своїй біографії (коли подавався на керівну посаду) він нахабно набрехав, ніби проштовхуваний ним проект був у свій час переможцем конкурсу (я вже мав нагоду писати, що ніякого переможця тоді не визначили).

Варіант допису у гуглоблозі