Найдорожчий подарунок загарбникам
Факт, що переважну більшість своєї двотисячолітньої історії українці були під іноземною окупацією або, принаймні, під іноземною владою. Якщо спробувати порахувати (умовно починаючи історію України із Зарубинецької культури, тобто, з II ст. до н. е.), то вийде, що незалежність ми мали на протязі ледве-ледве третини всієї нашої історії. Наочно це можна зобразити ось такою схемою:
Чому я відраховую історію України саме від Зарубинецької культури, а не від будь-яких інших можливих віх — таких, як
• Празька культура (стабілізація населення України за Леонідом Залізняком, слов'янська експансія з розділенням слов'янських народів) або
• поява держави Русь або
• XI ст. (виникнення української мови за Олексієм Стрижаком, писемна фіксація слова «Україна») або
• XIV ст. (остаточний перехід від руської ідентичності до української, перші документи українською мовою) —
це треба окремо обґрунтовувати й пояснювати в окремому дописі. Тут я напишу трохи про причини того невеселого історичного факту, який я відобразив у схемі вище. А він не залежить від того, з якого моменту ми відраховуватимемо нашу історію: проведіть межу в іншій часовій епосі — і пропорція між часом незалежного та підкореного існування України ніяк не покращиться.
Отже: чому ми вічно під чиєюсь окупацією?
А тому, що більшість українців просто не цінує незалежність своєї країни. Для них важливим видається лише питання незалежності власного обійстя від сусідів — щоб можна було без перешкод колупатися у власному городику, — а що там далі, починаючи з вулиці і закінчуючи краєм материка, — це вже не цікаво. Яка навколо держава, хто там у ній править, якою мовою говорить, які стягує податки, данину чи ясир — це все для хуторянської свідомості більшості українців є далекими абстракціями. І коли ці „абстракції“ кованим солдатським чоботом стукають у двері саме їхньої хати, то хазяї дуже дивуються. Дивуються попри те, що зовсім незадовго до того вони самі бачили, як цей чобіт вибиває сусідські двері. Але це їх не турбувало. Не їхні ж двері.
Саме це сталося, приміром, із Донбасом. Більшу частину незалежності мені доводилося сперечатися в Києві з безліччю людей, які вважали, що Донбас та прилеглі землі — це культурно ворожа територія, яку треба обнести колючим дротом та ізолювати. Оскільки моя історична батьківщина (звідки походять мої предки) — це Приоскілля, тобто, південно-східний край Слобожанщини на межі з Донбасом, то у мене там достатньо родичів і знайомих (та й бував я там достатньо), щоб я добре розумів, що це — наша земля, і живуть там наші люди. Останнє я марно роками намагався пояснити моїм опонентам. Марно пробував донести просту думку, що за свій край і своїх людей треба боротися, а не кидати їх на поталу бандитському кодлу „донецьких“ та російській пропаганді.
Донбас вже розплатився за свою віру в «рускій мір» кров'ю й окупацією. Вся інша Україна платить зараз кров'ю й руйнуваннями за багаторічну сліпоту й глухоту до цієї проблеми — цілком за прогнозом покійного Бендукідзе, який (прогноз) виявився справжнім пророцтвом.
І, закономірно, що не цінуючи державність та суверенітет, громадську свободу й незалежність власної країни, більшість українців не цінує й борців за державність і незалежність.
Я добре пам'ятаю ганебне громадське відкриття Меморіального комплексу «Пам’яті героїв Крут» поблизу місця відомого історичного бою, на яке приїхав знаменитий Василь Кук, — і якому на цьому відкритті не дали слова. Без пояснень. Легендарному командувачу УПА, який керував українським підпіллям після загибелі Романа Шухевича, не дали слова. Коли він попросив дозволити йому сказати кілька слів, одразу ж оголосили про закриття мітингу, згорнули апаратуру й пішли продавати брошурки про січових стрільців і УПА. Бо часу у них було ще вдосталь. Особливо підкреслюю, що все це дійство було організовано винятково патріотичними організаціями за громадський кошт — держава не була присутня і не мала до цього відношення. Останнього командувача УПА, живу легенду боротьби за незалежність проігнорували активісти-патріоти.
Так це всього лишень демонстративний вияв неповаги. А просто зараз у нас перед очима розгортається значно гірша історія вже із запахом смерті.
У 2014 році після довготривалої багаторічної підготовки Росія почала давно задумане гібридне вторгнення в Україну (у Кремлі це називалося: «операция „Русская весна“»). Інтервенти захопили Крим, диверсійні групи Гіркіна й Безлера отримали контроль над Слов'янськом та Горлівкою. Під прикриттям „живого щита“ із зазомбованих місцевих жителів російські спецслужби зайняли будівлі Донецької та Луганської обласних рад. Українська держава перебувала в управлінському паралічі і практично ніяк всьому цьому не протидіяла. І тоді справу у свої руки взяли звичайні українські громадяни, які створили збройний добровольчий рух (так звані «добровольчі батальйони»).
І започаткувала цей рух одна єдина людина — Семен Семенченко (тоді це був ще псевдонім, а разом із тим бойовий позивний). Рівно вісім років тому, 12 квітня 2014 року Семен Семенченко опублікував у Facebook наступне оголошення про створення батальйону територіальної оборони:
На основании Указа и.о. Президента Украины от 17 марта 2014 года № 303 утвержденного Законом № 1126-VII от17.03.2014 "О частичной мобилизации" и директивы Министра обороны Украины о создании 25 батальона территориальной обороны Донецкой области, не ощущая от государства какой либо поддержки, констатируя саботаж, предательство ряда сотрудников министерства обороны Украины, министерства внутренних дел Украины, Службы безопасности Украины, понимая всю меру ответственности за свои действия согласно уголовного Кодекса Украины, как капитан - лейтенант запаса ВМСУ Украины беру на себя ответственность за формирование 25 батальона территориальной обороны Донецкой области. Указанное подразделение будет выполнять задачи обеспечения условий надежного функционирования органов государственной власти, органов военного управления, оперативного развертывания войск, охраны и обороны важных объектов и коммуникаций, борьбы с диверсионно -разведывательными группами, и антигосударственными незаконно созданными вооруженными формированиями. Предлагаю патриотам Украины - военно обязанным вступить в ряды батальона для защиты национальных интересов Украины. Обращаюсь к украинцам независимо от национальности, вероисповедания, политических взглядов. Если вы любите Украину - приходите к нам на помощь. Никто сейчас не в безопасности. Крым был до нас - вы следующие. Вместе - победим!
Жителі Донбасу, практично кинуті центральною київською владою напризволяще, одразу ж відгукнулися на заклик Семенченка взяти свою долю у власні ж руки, і вже через два дні, 14 квітня 2014 року, Семен констатував, що кількість добровольців перевищила очікування:
Новости короткой строкой. Начальника милиции Горловки серьезно раненного при штурме УВД удалось эвакуировать за пределы области. На Донбассе количество людей желающих бороться за единую Украину в военных формированиях превысило все ожидания. Формируется вместо одно - три батальона - на базе МВД, Минобороны, батальон добровольцев. Последняя новость- все будет хорошо.
Так народився легендарний батальйон «Донбас» (свою назву він, правда, отримав трохи пізніше). І так був започаткований весь український добровольчий рух.
Ініціатива Семенченка призвела до тектонічних зсувів. Вже 15 квітня ініціативу створення добробатів підхопила Юлія Тимошенко, яка офіційно оголосила про створення на основі інфраструктури партії «Батьківщина» загальнонародного руху опору російській агресії — який так і був названий: Рух опору, — і заради якого була знята вся партійна символіка з батьківщинівських приміщень та інших ресурсів. Пізніше Рух опору породив добровольчий батальйон «Батьківщина», а ініціатива створення добробатів покотилася хвилею по країні. Однак, всі наступні добробати були створені пізніше, із часовим відставанням десь на півмісяця-місяць. На той момент, коли тільки почали створюватися знамениті «Азов» і «Айдар» (а це вже травень), Семен Семенченко з «Донбасом» вже звільнив від окупантів та диверсантів відчутну частину Донецької області й продовжував просуватися, звільняючи українську землю від зайд.
Як пам'ятаємо всі ми, звільнення українського Донбасу від російського вторгнення було штучно зупинене новообраним президентом України Порошенком. Буквально через одинадцять днів після інавгурації, 18 червня 2014 року Порошенко оголосив про одностороннє припинення вогню, зупинив просування українських військ і добровольчих батальйонів і врятував гібридні російські війська на Донбасі від розгрому. Під прикриттям оголошеного Порошенком перемир'я (для чого воно й було оголошено) російські загарбники ввели необхідну техніку й почали інженерне обладнання справжньої лінії фронту, яку й вибудували в короткі строки від Луганська і до Азовського моря. Так ми втратили пів-Донбасу й отримали довготривалу війну.
Донбасівці на чолі з Семенченком влаштували акцію протесту на Банковій, однак, будучи законослухняними громадянами, більш зробити нічого не могли. Порошенко з усіма його ложкіними проігнорував всі протести добровольців, а Київ не підтримав. Якби у столиці жили не егоїстичні хуторяни, які думають лише про власні інтереси, ми не мали б зараз зони окупації на Донбасі.
Нормальні, притомні люди шанують своїх героїв. Семен Семенченко — це ключова фігура в українських визвольних змаганнях, починаючи з 2014 року. Якби не створений ним добровольчий рух, розвалена при Януковичі українська армія сама не змогла б стримати агресора (а місцеві держадміністрації та структурні підрозділи СБУ, МВС, МНС та податкової раді були прислужувати окупантам), тож без Семена Семенченка зона російської окупації не обмежилася б самими лише ОРДЛО. І моральний стан українського суспільства був би значно гіршим без започаткованого Семенченком добровольчого руху.
Як же українське суспільство сприйняло людину, яка на практиці показала, як зупинити російське вторгнення?
А ніяк. Що по телевізору казали про Семенченка, по олігархічних каналах, те український обиватель про нього й думав. Доки хвалили, оцінював позитивно. Перестали показувати — забув. А ось коли Семенченко влаштував на лінії фронту боротьбу з ахметівською контрабандою, і його за це почали лаяти на телебаченні, вигадуючи неіснуючий компромат, — український обиватель не обурився, а... погодився. Раз лають, значить, так і треба. Оскільки ж у контрабанді був зацікавлений особисто Порошенко, який з початком війни спритно скупив боргові зобов'язання та євробонди ДТЕК, то проти Семенченка розгорнулася кампанія цькування з використанням не лише медіаресурсів Ахметова, але й державних структур. Два роки Семенченко боровся з контрабандою, аж доки разом з бойовими побратимами фізично не перекрив шляхи постачання і не змусив Порошенка закріпити цей результат юридично: президентським указом. І ці два роки, і всі наступні порошенківсько-ахметівська пропаганда продовжувала поливати Семенченка брудом. А українське суспільство мовчало.
За Зеленського цькуванням на телебаченні вже не обмежилися. Оскільки Семенченко в останні роки був залучений до операцій української розвідки із протидії російським бандитам з ПВК «Вагнер» та з підтримки білоруських визвольних антилукашенківських сил, кремлівська агентура на Банковій, „зливаючи“ операцію ГУР МО із затримання вагнерівців (знаменита «Авеню»), нанесла удар і особисто по Семену Семенченку.
26 березня 2021 року Семенченка викликали в СБУ і, за прямою вказівкою Єрмака голові СБУ Баканову, заарештували. Його помістили в київський ізолятор — отой самий, де утримували захопленого Саакашвілі, — і протримали там без висунення обвинувачення 7 місяців (з тижневою перервою), хоча, наскільки мені відомо, всі чинні закони й підзаконні акти забороняють тримати там людину більш ніж 10 днів — не місяців, а днів. Перерва ж була зумовлена тим, що Єрмаківсько-Баканівське СБУ не догледіло, і дозволило розглянути справу про запобіжний захід незаангажованому судді, який Семенченка одразу ж випустив. Після такого 95-квартальні СБУшники одразу ж знайшли суддю з проросійськими поглядами й зв'язками, яка повернула Семенченка в камеру ізолятора, — в якому, повторюся, тримати його давно було не можна за жодними нормами.
Увесь цей час Семенченку не висували ніякого офіційного обвинувачення, а його самого допитували аж два рази. Обидва рази українська СБУ допитувала українського співробітника української ж розвідки не за власною кримінальною справою, а... за письмовим дорученням білоруського КДБ (!!!), яке — саме так! — доручило українському СБУ встановити, у яких стосунках був Семенченко із білоруськими антилукашенківськими партизанами, яких лукашенківський режим зміг якраз перед тим схопити.
Пізніше Семенченку було висунуто й звинувачення. Він звинувачувався у створенні ПВК (жодних доказів у матеріалах справи) і в організації пострілу у вивіску (!) телеканалу Медведчука (!!). З ізолятора його і надалі не випускали.
В таких умовах творець і перший командир батальйону «Донбас» змушений був почати голодування. Однак, це було лише на руку мерзотникам, які „заховали“ його за ґрати, оскільки смерть Семенченка від голодування була б для них вкрай бажаною. Трохи змінилася ситуація лише коли дружина Семенченка Наталка Музика разом із трьома їхніми дітьми прийшла до офісу Уповноваженого ВР з прав людини Денісової. Сама Денісова сховалася від відвідувачів («її зараз немає на місці»), але втручання працівників офісу призвело до того, що суд, хоча й не випустив Семенченка на волю, але хоча б перевів його з ізолятора СБУ до Лук'янівського СІЗО, в результаті чого він припинив голодування.
За ґратами СІЗО Семен перебуває досі (!). Вже більше року без суду і осмислених звинувачень. Просто тому, що такий собі керівник Офісу Президента Єрмак дав такому собі голові СБУ Баканову особисту вказівку „закрити“ Семенченка за всяку ціну — і його тримають в неволі вже більше року без суду й слідчих дій. І суспільство мовчить. Українцям наплювати, що зараз знущаються зі знакової фігури, із творця всього українського добровольчого руху, із засновника й першого командира легендарного батальйону «Донбас», із людини, яка відіграла ключову роль у зупиненні російської агресії.
Чи варті такі люди, які спокійно ігнорують знущання з власних національних героїв, свободи? Чи не є цілком закономірним те, що зараз вся Україна умивається кров'ю? У 2014 році Семенченко з побратимами зупинив просування російської зарази по тілу України, прикривши величезну кількість людей, сімей, міст і сіл силами бійців добровольчих батальйонів. Українці не оцінили цю працю, роками спокійно спостерігали за ліквідацією добровольчого руху шляхом розчинення його в державних силових структурах та за цькуванням творця самого цього руху — і тепер мають проти себе нову агресію, нові втрати, нові смерті й руйнування вже на значно більших територіях.
Гірше того. Зараз із початком російського повномасштабного вторгнення арешт Семенченка набув нового значення. Є всі підстави вважати, що Єрмак пообіцяв Кремлю віддати Семенченка російським окупантам просто за ґратами, як тільки вони захоплять Київ. Справді, судіть самі. Після масштабного російського вторгнення Семенченко відразу ж написав заяву про готовність вступити до лав ЗСУ і піти воювати. 26 лютого його на підставі цієї заяви, а також президентського указу та рішення Мін'юсту щодо таких заяв випустили, але... не до дверей. А попросили „повернутися“, бо, бачте, не вистачає якогось папірця з прокуратури. І залишили в камері.
Обіцянка Єрмака кремлівським упирям цілком могла б реалізуватися: в ніч на 26 лютого російські загарбники прорвалися в Київ, і бої точилися вже практично під стінами Лук'янівського СІЗО біля штабу Сухопутних військ. Очевидно, саме тому, що війська противника відкинули, Семенченка й не випустили з СІЗО під приводом відсутності якогось там папірця, — щоб дати рашистам новий шанс. І Семен залишається за ґратами досі. При тому, що випускають з тюрем та ізоляторів кого завгодно, включно з убивцями українських активістів, засудженими за резонансними справами, — але тільки не Семенченка. Семенченка особисто будуть тримати в ув'язненні і далі. Для нього зараз особисто знайшли суддю, який продовжив йому тримання під вартою без будь-якого мотивування.
Таким чином, українське суспільство не вивчило урок історії. А той, хто не цінує власних борців за свободу, напевне цю свободу втратить. Не обов'язково буквально завтра. Але обов'язково таки втратить. Подивіться на часову схему на початку цього допису. Ми так вже втрачали свободу дуже багато разів. Конкретно зараз ми, звісно, вистоїмо. Але не за рахунок власних сил, а тому, що за нас — увесь світ. Але що буде далі? Втратити все дуже легко, це ж — не здобути. Здаючи внутрішнім та зовнішнім ворогам творця добровольчого руху нині, ми прирікаємо себе на неминучу поразку в майбутньому.
У нас ще є шанс змінитися, щоб цього не сталося. Хоча, це трохи схоже на диво. А в дива я не вірю.
- Щоб додати коментар, увійдіть