Вищу культуру потрібно берегти. І на індивідуальному рівні, і на рівні всієї країни, і на усіх проміжних. У 1941 році, коли ІІ Світова війна у червні раптом пішла у розріз із планами Кремля, і довелося витримувати напад німецьких військ замість нападати самим, в Радянському Союзі на диво знайшлися далекоглядні люди, які зрозуміли необхідність зберегти митців замість посилати їх на фронт і тому ухвалили рішення евакуювати в глибокий тил художні навчальні заклади.
Бачив сьогодні на Майдані незалежності справжніх басків. Точніше, одну справжню баскиню та одну (судячи по середземноморському типажу) понаєхавшую в Еускаді. Знімали репортаж для EITB.
Спершу, коли йшов мимо, подумав, що говорять іспанською (характерне подвоєне «рр»), але щось було в цій вимові не так. Коли ж вертався, прислухався, і зрозумів, що це точно не іспанська. А з такою кількістю «х» та відвертого «и» у словах це мала би бути тільки еускара. Тому я загуглив абревіатуру «EITB», і підозра одразу підтвердилася.
Тоді я, не довго розмірковуючи, підійшов (вони якраз закінчили знімати) і запитав, чи справді вони з Еускаді.
Почув вчергове це огидне слівце «смаколики», і знову виникло питання: який недоумок його вигадав? Все життя всі казали: «ласощі». Гарне українське слово від кореневого «ласувати», яке має всі потрібні похідні: «ласий» (до чогось), «ласун/ласунка». Хіба от ніхто його чомусь не вживав в однині. Але насправді немає ніякої проблеми сказати: «ласощ», причому, все одно в якому роді: можна в жіночому, по-старослов'янському, можна в чоловічому, на зразок слів типу «хвощ», «хрущ», «плащ».
Колись навіть магазини були кондитерські (один так точно) з назвою «Українські ласощі». Але в останні роки невідомо звідки вилізло оце мерзенне «смаколики» і поперло як дріжжі відомо з якої ями по ЗМІ та Інтернету. Тому знову питання: звідки і хто його взяв? Виявилося, що відповідь доволі проста — досить лише загуглити.
Кожен має займатися тим, чим уміє. Зокрема, на війні не всі повинні іти на фронт і сидіти там в окопах. Є багато іншої роботи, в тому числі і в тилу. І не лише військової. В цьому сенсі художнику краще працювати на ідеологічному фронті, а не на фізичному.
Цілком у руслі такого способу мислення був започаткований мистецький проект «Виміри незалежності», який увібрав у себе декілька самостійних мистецьких проектів, пов'язаних із висвітленням нинішньої фази російсько-української війни. Проект вилився, в тому числі, і у зведену виставку мистецьких та дизайнерських робіт, яка відкрилася у Києві в галереї «Митець» 23 серпня, на День державного прапора.
Експонуватиметься виставка зовсім недовго: до кінця місяця (завтра останній день). Але виставлені роботи залишаться і будуть надалі „працювати“. Збережеться також і корисна інформація, якою поділилися учасники на відкритті. Оце якраз у мене дійшли руки взяти відео, які я зняв під час відкриття, склеїти їх у єдиний файл та розмістити його на YouTube:
Дерусифікація України має бути послідовною. Ось ми маємо далеко не найменшу — а зараз, під час війни, і важливу і в інших аспектах — річку Сіверський Дінець. Яка чомусь на картах і в документах постійно фігурує як «Донець»: через «о». А це теж факт русифікації, і це «о» треба виправляти. Особисто мій рід походить із Приоскілля, якраз із місцевості, що лежить недалеко від злиття Оскола і Сіверського Дінця, на самому південно-східному краї Слобожанщини. Так ось у нашому роду річку завжди називали: «Дінець» — через «і» і тільки через «і» (і, до речі, без епітета «Сіверський»). Так назву і слід писати.
В тій же географічній області у нас ще одна велика проблема: назва міста Сєверодонецьк (або, «Сєвєродонецьк» — «є-є» замість «є-е» — пишуть і так, і так). Здавалося б, місто знаходиться недалеко від річки Сіверський Дінець (хоч і не на самому березі, а на певній відстані, відділене і вільною землею, і кількома невеличкими населеними пунктами), тож його назва мала б бути утворена від назви річки. Як виявляється, ні.
Вже який день не можу вийти з-під враження від того простого історичного факту, що найкраща радянська воєнна пісня — «Война священная» — це банальний плагіат. І що особливо важливо — це те, що перероблена вона з української (!) пісні. А саме, з бойової пісні «Повстань, народе мій!», яку співали повстанці зі Степової дивізії, коли у 1920 році звільняли від більшовиків Кривий Ріг (коротко про історію віднайдення пісні).
Факт, що переважну більшість своєї двотисячолітньої історії українці були під іноземною окупацією або, принаймні, під іноземною владою. Якщо спробувати порахувати (умовно починаючи історію України із Зарубинецької культури, тобто, з II ст. до н. е.), то вийде, що незалежність ми мали на протязі ледве-ледве третини всієї нашої історії. Наочно це можна зобразити ось такою схемою:
Чому я відраховую історію України саме від Зарубинецької культури, а не від будь-яких інших можливих віх — таких, як
• Празька культура (стабілізація населення України за Леонідом Залізняком, слов'янська експансія з розділенням слов'янських народів) або
• поява держави Русь або
• XI ст. (виникнення української мови за Олексієм Стрижаком, писемна фіксація слова «Україна») або
• XIV ст. (остаточний перехід від руської ідентичності до української, перші документи українською мовою) —
це треба окремо обґрунтовувати й пояснювати в окремому дописі. Тут я напишу трохи про причини того невеселого історичного факту, який я відобразив у схемі вище. А він не залежить від того, з якого моменту ми відраховуватимемо нашу історію: проведіть межу в іншій часовій епосі — і пропорція між часом незалежного та підкореного існування України ніяк не покращиться.
Останнім часом знову стало модним просторікувати на тему можливості „двірцевого“ перевороту у верхівці Російської Федерації з метою зміщення або й усунення особисто Путіна. З цього приводу я можу зробити три коментарі.
Час від часу людство створює шедеври, до яких просто хочеться доторкнутися. Побачити на власні очі, а не на фото. Україні дуже пощастило, що у нас є один такий шедевр цивілізаційного та планетарного значення — золота пектораль, виготовлена давньогрецьким художником для скіфського поховання. Хай не наші предки зробили цей витвір, але, все ж, його для людства зберегла наша земля.
Давно я мріяв побачити знамениту пектораль з кургану «Товста могила». От тільки в нашому Музеї історичних коштовностей, в якому вона зберігається, у постійній експозиції обачно виставляють на загальний огляд копію, а не оригінал. А минулого року в останньому півріччі виставили оригінал. Тож не піти й не подивитися було просто не можна. Якраз під кінець експонування я й додибав (а сьогодні, у неділю, був останній день). Фотоапарат не брав, бо знаю я це музейне освітлення і це скло з бліками... Тому зробив ось таке криве репортажне фото на телефон (це ще вбік довелося відійти, щоб себе не сфотографувати на фоні):
Не можу не привітати батька з перемогою в конкурсі на найкращий ескіз Великого Герба України. Не віриться, але вперше за історію України, вперше за всі чотири конкурси на герб (в тому числі, три конкурси на великий герб), через майже 29 років всієї епопеї з українськими державними символами — нарешті конкурсну комісію формували не з чиновників і чиїхось лобістів, а просто з професіоналів: істориків і мистецтвознавців. Не знаю, правда, як щодо художників. У будь-якому разі, за такого складу комісії переміг справді найкращий проект і найкращий ескіз.
Хотів був спершу писати цей допис вже після того, як сходжу на виставку всіх присланих на конкурс проектів (точніше, всіх допущених), однак, не склалося з часом. Проте, того, що показали по телебаченню, достатньо, щоб впевнено стверджувати, що жоден інший представлений на конкурс проект на одному рівні з батьковим розглядати ніяк не можна. Ні в мистецькому плані — перш за все, — ні в історико-символічному (геральдичному), ані в питанні дотримання конституції.
Оскільки мало хто розуміє, що таке великий герб, і звідки взявся запит на нього, поясню. Власне, зроблю екскурс в історію.
