Київ

У 1999 році, передостанньому році XX століття, на збіговиську тогорічних випускників НАОМА затіяли ми з Антоном Якутовичем (здається, останнім з роду Якутовичів) дискусію на тему перспектив україномовності в Україні. На той момент, після кількох років прибирання українського телеефіру до рук представників, любителів та агентів узкого міра, складалося враження, що відбувається суцільна експансія російської мови та послідовне звуження сфери побутування мови української, тому багатьом перспективи української мови в Україні здавалися примарними.

Бачив сьогодні на Майдані незалежності справжніх басків. Точніше, одну справжню баскиню та одну (судячи по середземноморському типажу) понаєхавшую в Еускаді. Знімали репортаж для EITB.

Спершу, коли йшов мимо, подумав, що говорять іспанською (характерне подвоєне «рр»), але щось було в цій вимові не так. Коли ж вертався, прислухався, і зрозумів, що це точно не іспанська. А з такою кількістю «х» та відвертого «и» у словах це мала би бути тільки еускара. Тому я загуглив абревіатуру «EITB», і підозра одразу підтвердилася.

Тоді я, не довго розмірковуючи, підійшов (вони якраз закінчили знімати) і запитав, чи справді вони з Еускаді.

Вища культура повинна залишатися живою в суспільстві в будь-які моменти, навіть під час воєн чи інших катастроф. Інакше такому суспільству просто немає навіщо існувати.

У нас із цим все не так вже й погано. Звісно, за рахунок ініціативи самих культурних діячів, бо держава зрадила культуру країни в самий перший день вторгнення (Мінкульт у повному складі фізично не з'явився на робочі місця 24.02.2022, і питанням евакуації цінностей займалися керівники самих установ, де ці цінності зберігаються).

Так, в перший же тиждень, як кацапів відігнали від Києва і скасували цілодобову комендантську годину, з'явилася перша художня виставка плакатів — у вітринах, щоб не відкривати приміщення, але з'явилася. А в Харкові, який всі ці два роки вторгнення перебуває під постійними обстрілами, всі культурні заходи просто перенесли у підвали. І продовжили жити повноцінним життям. Зараз можна вибрати для себе і театральні вистави, і виставки.

Зокрема, зараз в Києві у музеї Ханенків триває виставка художніх творів Вільгельма Котарбінського «Золотом, кольором, світлом». Це — один з художників, які розписували Володимирський собор. А оскільки Котарбінський розписував ще й інтер'єри деяких знаних будинків у Києві, зокрема т. зв. Червону вітальню у будинку Ханенків, то музей, який у цьому будинку міститься, скористався цим і зробив ці розписи частиною експозиції.

Почув вчергове це огидне слівце «смаколики», і знову виникло питання: який недоумок його вигадав? Все життя всі казали: «ласощі». Гарне українське слово від кореневого «ласувати», яке має всі потрібні похідні: «ласий» (до чогось), «ласун/ласунка». Хіба от ніхто його чомусь не вживав в однині. Але насправді немає ніякої проблеми сказати: «ласощ», причому, все одно в якому роді: можна в жіночому, по-старослов'янському, можна в чоловічому, на зразок слів типу «хвощ», «хрущ», «плащ».

Магазин «Українські ласощі», Київ, вул. Богдана Хмельницького, 12/14, 1995 рік

Колись навіть магазини були кондитерські (один так точно) з назвою «Українські ласощі». Але в останні роки невідомо звідки вилізло оце мерзенне «смаколики» і поперло як дріжжі відомо з якої ями по ЗМІ та Інтернету. Тому знову питання: звідки і хто його взяв? Виявилося, що відповідь доволі проста — досить лише загуглити.

6 квітня цього року співвласник Monobank та виробник БПЛА «Довбуш» Володимир Яценко оголосив про готовність виплатити премію у розмірі 20 мільйонів гривень всякій парі «виробник – оператор», чий безпілотник зможе сісти на 9 травня у центрі Москви на Красній площі.

Ідея — дуже правильна, тож народ взявся за справу. Особисто я вболівю за Віталія Бризгалова з його «Коброю». Але, судячи з усього, знайшлися чітери, які вирішили суттєво підняти свої шанси виграти приз і запустили дрон вже 3 травня, щоб побачити, як він долетить. А щоб замести сліди, начинили його вибухівкою й направили не на посадку, а на зіткнення. І якось там запрограмували підрив у повітрі.

В результаті дрон таки долетів. І таки вибухнув, де треба, в результаті чого вся планета спостерігала ефектний бабах над Кремлем:

Подивився я на це красівоє і одразу ж подумав, що буде намагання помститися. Тобто, буде ракетний удар у відповідь, причому по «центрах ухвалення рішень», тобто, по центру Києва з намаганням попасти в урядовий квартал. Так і сталося. Довелося пережити неприємну ніч на 4 травня з цілком чутною роботою зеніток і такий самий неприємний вечір 4-го, коли до зенітних черг додалися ще три вибухи „прильотів“, один з яких лишив по собі нетривкий і невеликий, але чіткий стовп чорного диму. Правда, потім виявилося, що дим цей — від нашого ж «Байрактара», який невідомо з якого дива запустили в районі Києва і явно ненавмисне підвели його під РЕБ — так що довелося його збивати над самим центром міста, практично, над урядовим кварталом. Але то лише один прецедент. Усі ж інші були явно з-за порєбріка (як і далі, в ніч на 8 травня).

І ось після цього всього взявся я дивитися, що ж про це все кажуть аналітики, і дуже здивувався. Забагато розмов про те, що вибух над Сенатським палацом московського кремля влаштували самі ж кацапи. Ось, приміром, саме це стверджують Олександр Зеленько та Олег Жданов, припускає хоча б гіпотетично Роман Світан, категорично стверджує Костянтин Криволап, практично стверджує, хоч і вагається, Петро Черник.

На останню добу прийшлося аж два епічні вибухи, і добре, що цілком безпечні. Спершу в атмосфері вибухнув метеор, причому десь порівняно недалеко біля мене:

Оце нещодавно помітив, що в Києві стало катастрофічно мало птахів. Можна сказати, що майже повністю зникли.

Раніше на кожному газоні, кущі, дереві і навіть купці піску була ціла зграя горобців. Як т. зв. домашніх, так і польових. Тепер немає жодного. Скільки не ходжу — не бачу їх: зникли, та й годі. А це ж найпоширеніші міські птахи були!

Так само зникли повністю граки. Раніше вони скрізь були. А ввечері збиралися у величезні зграї і, вибираючи місце для ночівлі, кружляли над містом здоровими чорними вихорами, нагадуючи рої роботів з Лемового «Непереможного». Тепер не бачу жодного. Хоча зима давно скінчилася, і мали б повернутися. Але ні.

Шпаки й чорні дрозди завжди прилітали в Київ із зимівлі десь на рубежі лютого й березня. Нині вже кінець березня, а я не бачу жодного. Як і жодного співочого дрозда. А це ж були найпоширеніші птахи після горобців і ворон!

Раніше по берегах Дніпра скрізь бігали сірі плиски і трусили хвостами. Нині — жодної. Чайок теж немає. А їх же два види було.

Що ж вже казати про менш поширених птахів — синиць, славок, сорок, сойок, підкоришників усяких. Ніби й є якісь птахи: ідеш по гайку і чуєш чотири-п'ять різних пташиних пісень — але це одиничні особини, яких не завжди й побачиш. Двох малих дятлів хіба сьогодні побачив, і кілька птахів поодаль, яких ідентифікувати на відстані було неможливо. І все. Про рідкісні види — всяких соколів та круків я вже й не згадую.

По суті, у помітних кількостях залишилися лише ворони й качки-крижні. Інше птаство як вимерло. Навіть голуби зникли, що вже зовсім ні в які ворота не лізе. Підозрюю, що так воно і є: вимерли. Ще рік тому постійна робота артилерії розлякала з Києва птахів. Це було вже тоді одразу помітно. Очевидно, більшість не гніздилася тут, і нині, через рік, ми маємо провал у всіх пташиних популяціях. Спитати б, що думають із цього приводу орнітологи, але таких знайомих у мене немає.

В будь-якому разі, є підозра, що цього року ми можемо не побачити і не почути в Києві ні стрижів, ні солов'їв. Що буде вже зовсім сумно.

А найдивніше — це те, що разом із птахами кудись зникли й комахи. За всю весну я тільки одного павука зустрів на вулиці, а комах досі не бачив. Хоча весна тепла, бруньки вже розпускаються (а не як колись, за т. зв. «кліматичного оптимуму», — в середині квітня), тож мали б вже вигрітися та й повилазити з-під кори. А зменшення кількості птахів мало б сильно збільшити екологічний простір для комах, дозволити їм більше розмножуватися й легше пересуватися. Але ж ні. Немає комах. Ходиш, як по радіаційному лісі, де рослини ще вижили, витримали дозу радіації, а тварини — ні. От що б це означало?

Варіант допису в гуглоблозі

„Розбавимо“ блог чимось якщо не оптимістичним, то принаймні веселим. В житті можна спостерігати достатньо кумедних сцен, гідних пера. Наступна сценка з життя саме така.

Найкоротший день року — 21 грудня. Попередня ніч — з 20 на 21 грудня — найдовша у році. А 19 грудня був серйозний „приліт“, який додатково підкосив енергетичні мережі Києва так, що більша частина міста наступної ночі — з 19 на 20 грудня — опинилася у темряві.

І при цьому за збігом обставин вперше за багато днів було сонячно вдень і ясно вночі. Тож зоряне небо над темним містом виявилося незвично багатим на яскраві зорі, більшість з яких в інший час просто не видно через засвічування неба нічними міськими вогнями. Я стільки зірок над Києвом ніколи в житті не бачив. А тут навіть не тільки окремі зірки було видно, але й тьмяні зоряні скупчення і туманності. Особливо цікаво виглядав характерний „хрест“ Оріона (Бетельгейзе, Альнітак, Альнілам, Мінтака та Рігель, якщо перелічувати згори донизу і зліва направо), просто біля якого, одразу під поясом Оріона, виявилася Туманність Оріона (вона ж Мессьє 42 або, скорочено, М42), про яку я нічого не знав і бачив як ніби вперше.

Словом, наплював я на те, що холоднувато біля вікна, і довго сидів та дивився на незвичне зоряне небо. Сподіваюся, це була найзоряніша ніч над Києвом не тільки в цьому році, але ще на довго-довго років, десятиліть і століть наперед: світло нам у столиці потрібне більше. Але все одно було приємно.

Варіант допису в гуглоблозі

Гарний день був — 22 листопада... Особливо тим, що красиво було. Всі крони дерев — гілки, листя, хвоя — були суцільно вкриті прозорою кригою, ніби склом. А таке дуже рідко буває. Я ось тільки раз колись зумів пофотографувати таку прозору зиму.

Цього разу навіть не намагався, щоб не почали чіплятися, що це я тут під час війни фотографую. А воно найкрасивіше було навпроти МВС, де рядком ростуть кримські сосни з довжелезними хвоїнами, і ось ці всі голки суцільно були у прозорій крижаній глазурі. Тому все, що я зняв за день — це суперкоротке відео біля Золотих воріт, на якому теж, можна вважати, зафіксоване деяке диво природи: сніг десь упав з парапета і перевернувся так, що звислі бурульки стали вертикально, утворивши щось типу дитячого малюнку, на якому зображено казковий замок.

Красиво було. А наступного ранку був масований ракетний удар. Із попаданням в районі ТЕЦ № 5 — так що аж шибки задрижали. Після чого ми просиділи всім будинком без світла й опалення півтори доби. Але згадати 22 листопада було все одно приємно.

Варіант допису в гуглоблозі

Кожен має займатися тим, чим уміє. Зокрема, на війні не всі повинні іти на фронт і сидіти там в окопах. Є багато іншої роботи, в тому числі і в тилу. І не лише військової. В цьому сенсі художнику краще працювати на ідеологічному фронті, а не на фізичному.

Цілком у руслі такого способу мислення був започаткований мистецький проект «Виміри незалежності», який увібрав у себе декілька самостійних мистецьких проектів, пов'язаних із висвітленням нинішньої фази російсько-української війни. Проект вилився, в тому числі, і у зведену виставку мистецьких та дизайнерських робіт, яка відкрилася у Києві в галереї «Митець» 23 серпня, на День державного прапора.

Експонуватиметься виставка зовсім недовго: до кінця місяця (завтра останній день). Але виставлені роботи залишаться і будуть надалі „працювати“. Збережеться також і корисна інформація, якою поділилися учасники на відкритті. Оце якраз у мене дійшли руки взяти відео, які я зняв під час відкриття, склеїти їх у єдиний файл та розмістити його на YouTube:

Час від часу людство створює шедеври, до яких просто хочеться доторкнутися. Побачити на власні очі, а не на фото. Україні дуже пощастило, що у нас є один такий шедевр цивілізаційного та планетарного значення — золота пектораль, виготовлена давньогрецьким художником для скіфського поховання. Хай не наші предки зробили цей витвір, але, все ж, його для людства зберегла наша земля.

Давно я мріяв побачити знамениту пектораль з кургану «Товста могила». От тільки в нашому Музеї історичних коштовностей, в якому вона зберігається, у постійній експозиції обачно виставляють на загальний огляд копію, а не оригінал. А минулого року в останньому півріччі виставили оригінал. Тож не піти й не подивитися було просто не можна. Якраз під кінець експонування я й додибав (а сьогодні, у неділю, був останній день). Фотоапарат не брав, бо знаю я це музейне освітлення і це скло з бліками... Тому зробив ось таке криве репортажне фото на телефон (це ще вбік довелося відійти, щоб себе не сфотографувати на фоні):

Двоюрідна сестра сповна відчула на собі, що являє собою медична реформа імені Супрун.

Втомлена спіткнулася на темній вулиці, в результаті чого отримала перелом носа. „Швидка“ забрала її в лікарню, де її... просто проігнорували. Не оформили, не обстежили. Нічого. Медичний персонал, бачачи закривавлене обличчя, просто обходив і відвертався. Так і довелося їхати додому ні з чим. Коли настав день і відчинилися поліклініки, поїхала в найближчу. Там її не стали обслуговувати без жодних пояснень. Довелося їхати в другу (це в її стані; добре, що було кому супроводжувати). У другій поліклініці згодилися обслужити — але тільки за умови, що вона розірве договір зі своїм сімейним лікарем і укладе новий договір. Бо її сімейний лікар — в іншому місті. А вони нині — в Києві.

Таким чином, перебуваючи в іншому місті, ви не зможете отримати вчасно медичну допомогу, навіть якщо стікатимете кров'ю. Бо все тепер робиться тільки через сімейного лікаря. Це все, що треба знати про медичну реформу Супрун.

Насправді, цей принциповий архітектурний елемент супрунячої реформи був мені очевидним із самого початку, але я сподівався, що моїх близьких це якось омине. Не оминуло... І головне ж, що цій заокеанській мерзотниці навіть немає сенсу бажати, щоб із нею самою таке сталося — можновладних виродків завжди повезуть у приватну або „блатну“ (типу «Феофанії») клініку, знаючи, що у них є гроші. «Гроші підуть за пацієнтом», так. І ми навіть знаємо список усіх цих пацієнтів. А всі інші — отримуйте, що не чекали.

Варіант допису у гуглоблозі

Глобальне потепління вносить зміни і там, де їх не чекають. Живучи за т. зв. кліматичного оптимуму, ми звикли до золотої осені, основною барвою в якій є яскраво-жовтий. Так буває не у всякому кліматі і не у всякій кліматичній зоні. Он у Фінляндії (див. фото вище) осінь зовсім не золота, а багряна — по фінському: ruska. Теж яскрава, але інша: не жовта, а оранжево-руда.

У нас же цієї осені яскравих барв майже не було. Ні жовтих, ні оранжевих, ні червоних. Тепле й переважно сухе літо продовжилося на увесь вересень, після чого почало поступово згасати. Температура знижувалася повільно, і дерева переважно залишалися зеленими. Окремі яскраві клаптики золота й багрянцю в загальному зеленому полі трималися недовго: жовте листя осипалося, і залишався сіро-бурий скелет гілок, а навколо цих окремих опалих дерев все так само навсібіч стелилося полотно потертої зелені. Неяскравої, посірілої, ніби запилюженої — але зелені. І вже ця зелень поступово буріла, минаючи стадію жовтіння, і поступово опадала.

Словом, осінь 2020 року — вперше на моїй пам'яті — не була золотою. Вона була спершу зеленою й літньою, а потім — якоюсь невиразно бурою. Приклад із листопада на наступному фото: