Україна

У 1999 році, передостанньому році XX століття, на збіговиську тогорічних випускників НАОМА затіяли ми з Антоном Якутовичем (здається, останнім з роду Якутовичів) дискусію на тему перспектив україномовності в Україні. На той момент, після кількох років прибирання українського телеефіру до рук представників, любителів та агентів узкого міра, складалося враження, що відбувається суцільна експансія російської мови та послідовне звуження сфери побутування мови української, тому багатьом перспективи української мови в Україні здавалися примарними.

Рік тому, 10 березня 2022 року, ще на початку вторгнення, я дав свої прогнози щодо подальшого перебігу й можливого завершення нинішньої російсько-української війни. Перечитуючи тепер той допис, я бачу, що якісно описав все правильно (ну як, все — все, що вже збулося або збувається). Тому через рік мені не треба відмовлятися від сказаного (за винятком оцінки строків), зате можна багато чого уточнити. Адже за цей час багато чого стало зрозумілим, що не було зрозумілим тоді.

Отже, по пунктах:

Ось вже скільки років минуло від краху Радянського Союзу, а, як виявляється, багато людей, які встигли пожити при соціалізмі, так досі й не зрозуміли фатальної ролі планування у занепаді суспільства і встановленні тоталітаризму. От що значить: роками читати неправильну літературу. В такому разі не розумітимеш навіть те, що у тебе перед очима відбувається.

Щоб якось спрямувати народ на правильний шлях, я змушений постійно рекомендувати всім читати Фрідріха Хаєка (або Гаєка; от як його транслітерувати, якщо прізвище явно чеське: Гаєк, — але сам він вже австрієць, тобто, німець, і там вже явно радше «х», ніж «г» за вимовою?). В результаті, сам оце перечитав його «Шлях до рабства». І в тому виданні, яке мені трапилося, виявилася дуже гарна післямова. Здається, в ній дуже правильно описано саме те, що відбувається на протязі усього часу незалежності України. Зацитую:

Поширюю допис Юрія Бутусова, оскільки це — найрозумніше і найдоречніше, що було сказано про нинішню російсько-українську війну за весь період повномасштабного вторгнення.

Юрій Бутусов

1. Коли закінчиться війна?

Дерусифікація України має бути послідовною. Ось ми маємо далеко не найменшу — а зараз, під час війни, і важливу і в інших аспектах — річку Сіверський Дінець. Яка чомусь на картах і в документах постійно фігурує як «Донець»: через «о». А це теж факт русифікації, і це «о» треба виправляти. Особисто мій рід походить із Приоскілля, якраз із місцевості, що лежить недалеко від злиття Оскола і Сіверського Дінця, на самому південно-східному краї Слобожанщини. Так ось у нашому роду річку завжди називали: «Дінець» — через «і» і тільки через «і» (і, до речі, без епітета «Сіверський»). Так назву і слід писати.

В тій же географічній області у нас ще одна велика проблема: назва міста Сєверодонецьк (або, «Сєвєродонецьк» — «є-є» замість «є-е» — пишуть і так, і так). Здавалося б, місто знаходиться недалеко від річки Сіверський Дінець (хоч і не на самому березі, а на певній відстані, відділене і вільною землею, і кількома невеличкими населеними пунктами), тож його назва мала б бути утворена від назви річки. Як виявляється, ні.

Отже, зеленява мерзота з Банкової таки здала російським окупантам Маріуполь і віддала в руки нелюдам всіх бійців полку «Азов», дислокованих у місті, на чолі з Денисом Прокопенком. Це — факт. Від імені генштабу і військового командування азовцям наказали здатися російській армії в полон.

Для цього було використано брехливе формулювання, яке Банкова із самого початку повномасштабного російського вторгнення використовує для обґрунтування того, чому вони ведуть сепаратні переговори з Кремлем. «Для збереження життя». Бо, бачте, люди гинуть. Як ніби вони перестануть гинути, якщо оркам в чомусь поступитися і залишити їхні танки на нашій землі. А надто, якщо прямо віддати їм в руки наших громадян — особливо військових (!).

Нині полк «Азов» і Маріуполь — це героїчні символи України, тож їхня здача ворогу не могла не викликати обурення в суспільстві. Щоб збити градус цього обурення, не допустити його поширення, а далі всіляко забалакати саму тему здачі, запустили вкрай примітивну пропагандистську операцію в один хід: від імені генштабу та ОПУ почали настійливо просити всіх громадян не обговорювати цю тему. Під тим приводом, що нібито зараз іде якась операція «з евакуації» — і навіть «порятунку» — азовців з Маріуполя. І що обговорення цієї таємничої операції може її зірвати.

Все це робилося і робиться під офіційні повідомлення та відеозйомки з російського боку про взяття в полон і вивезення азовців з Маріуполя в глиб окупованої території, розділення та ув'язнення їх у СІЗО для подальшої підготовки суду над ними як над воєнними злочинцями. І під повідомлення про розгляд рішення Держдумою РФ про заборону видачі азовців. Тобто, нас — всіх українців — у черговий раз мають за недоумків: на думку Єрмака і К° ми повинні, дивлячись на відео, де окупаційні солдати обшукують, конвоюють і вивозять азовців в ОРДЛО і Росію, паралельно вірити зеленявій пропаганді про те, що це так виглядає порятунок азовців від військ РФ (від тих самих, які їх взяли в полон і саме обшукують та конвоюють).

А заодно ми повинні вірити, що обговорення в Інтернеті обивателями факту, який показують по всьому світу через Інтернет і ТБ, здатне зірвати якусь таємничу операцію, про яку все одно нікому нічого не відомо, окрім того, що вона якось пов'язана з цим фактом. Звісно, саме так операції і зриваються. Особливо після того, як про існування такої операції повідомили самі її організатори. Які про неї розповіли всім — але обговорювати це повідомлення не рекомендують нікому. Бо їм можна, а всім іншим — ні.

Дуже прикро, що нажиму Банкової піддалися люди, яким ганебно таке робити в силу їхнього положення, і почали відверто повторювати цю пропагандистську шизофренію про „евакуацію“ в полон, яку не треба обговорювати. Так, записав відповідне звернення Білецький; відмовляється обговорювати проблему Жданов. Один-єдиний Бутусов повівся гідно, коли на питання, що там з цією „операцією порятунку“, відповів, що треба буде дивитися за результатом — що це було, і як це оцінювати, — тобто, треба судити за діями Банкової, а не вірити її словам.

Звісно, довго дурити ціле суспільство таким примітивним чином неможливо. Потенціал пропагандистської кампанії «не можна обговорювати» вже вичерпується. Як же Єрмак і К° розраховували дурити нас далі? Як вже видно, було задумано комбінацію з двох прийомів:

Вже який день не можу вийти з-під враження від того простого історичного факту, що найкраща радянська воєнна пісня — «Война священная» — це банальний плагіат. І що особливо важливо — це те, що перероблена вона з української (!) пісні. А саме, з бойової пісні «Повстань, народе мій!», яку співали повстанці зі Степової дивізії, коли у 1920 році звільняли від більшовиків Кривий Ріг (коротко про історію віднайдення пісні).

Факт, що переважну більшість своєї двотисячолітньої історії українці були під іноземною окупацією або, принаймні, під іноземною владою. Якщо спробувати порахувати (умовно починаючи історію України із Зарубинецької культури, тобто, з II ст. до н. е.), то вийде, що незалежність ми мали на протязі ледве-ледве третини всієї нашої історії. Наочно це можна зобразити ось такою схемою:

Чому я відраховую історію України саме від Зарубинецької культури, а не від будь-яких інших можливих віх — таких, як
• Празька культура (стабілізація населення України за Леонідом Залізняком, слов'янська експансія з розділенням слов'янських народів) або
• поява держави Русь або
• XI ст. (виникнення української мови за Олексієм Стрижаком, писемна фіксація слова «Україна») або
• XIV ст. (остаточний перехід від руської ідентичності до української, перші документи українською мовою) —
це треба окремо обґрунтовувати й пояснювати в окремому дописі. Тут я напишу трохи про причини того невеселого історичного факту, який я відобразив у схемі вище. А він не залежить від того, з якого моменту ми відраховуватимемо нашу історію: проведіть межу в іншій часовій епосі — і пропорція між часом незалежного та підкореного існування України ніяк не покращиться.

Отже: чому ми вічно під чиєюсь окупацією?

В середині березня стало остаточно зрозумілим, що основний план Кремля — захоплення Києва і встановлення в Україні маріонеткового режиму — провалився, і Москва перейде до запасного плану: захоплення сходу й півдня України. 24 березня я першим написав про це (насправді, писав я цей допис, починаючи із 22 березня), а 25 березня генштаб російської армії на своїй прес-конференції устами начальника свого Головного оперативного управління (де розробляються всі плани війни) Рудского повністю підтвердив мої висновки. Після цієї заяви Рудского всі стали заднім числом розумні й почали обговорювати мордорський план «Б». Передбачити цю очевидну річ крім мене ніхто не зміг.

При цьому, є дві важливі речі, які Рудской не повідомив орчим журналістам (насправді, пропагандистам).

Скоригуємо мій попередній прогноз про те, що у війні проти України Росія загнала себе у глухий кут і тому буде присилати все нові й нові сили на забій, аж доки вони не закінчаться фізично, або в Росії внаслідок краху центральної влади не втратиться керування військами. Зараз про цей глухий кут вже всі говорять — і при цьому навіщось додають, що плану «Б», тобто, запасного плану у Путіна немає.

Так ось, це очевидно невірно. Запасний план у них є, і ви всі самі про нього знаєте, просто не задумуєтеся. А саме:

Міст через Чонгарську протоку

До питання, чому на момент вторгнення російських загарбників не було ніякої інфраструктури та ніяких заходів оборони, на що я вже звертав увагу. Просто зацитую Юрія Бутусова:

Зараз це питання всіх турбує. Вже й прогнози почалися. Переважно бравурно-переможні, за якими все гарантовано скінчиться за три-шість місяців. Більш досвідчені та обережні дають Росії на поразку строк від півроку до року. Але все це принципово не вірно. Коли ж, якщо поміркувати тверезо, закінчиться російсько-українська війна?

Про можливу причину нинішнього нападу Росії на Україну я вже писав. Залишається зрозуміти, як вони уявляли собі свою ж власну воєнну кампанію.

Нарешті! Маємо просування не лише на польовому фронті, але й на законодавчому. Сьогодні Верховна Рада ухвалила Закон про основні засади примусового вилучення в Україні об'єктів права власності Російської Федерації та її резидентів. Поки в базі даних ВР є лише текст законопроекту та його процедурна картка, остаточного тексту закону немає.

Нюанс полягає в тому, що до самого факту, що цей закон додумалися написати, ми з Оленкою маємо безпосередній стосунок. Відчуваю себе справжнім рептилоїдом, жидомасоном та ілюмінатом в одній особі.

Якщо кожен буде робити для перемоги все, що може і вміє робити добре, ми переможемо, незважаючи на всі підступи Єрмака, Зєлі та іншої п'ятої колони.

Варіант допису в гуглоблозі

Ну ось, сталося те, про що я попереджав ще вчора і сьогодні зранку, а мені рідні казали, що я перебільшую. В той самий момент, коли агресори виснажилися, зупинилися і при цьому не мають ресурсів для переходу до оборони — саме в цей момент Голум Зєля почав з ними переговори і, судячи з усього, під цим приводом зупинив українські війська, не дозволивши їм перейти до контрнаступу. Принаймні, за день не було ніяких новин про бої навколо Києва.

А це — пряма здача України.

І про цю здачу (про зраду не кажу, бо Зєля і зеленяві завжди були любителями «руского міра» і ненависниками України) вже проговорився Подоляк, який, на відміну від представника РФ Мединського, прямо сказав, що основною метою переговорів було припинення вогню та бойових дій:

Розумієте, ці зеленяві виродки прямо кажуть устами Подоляка, що вони не збираються звільняти Україну, відвойовувати її землю і викидати агресора з української території! Вони хочуть просто зафіксувати status quo, стан, що склався, — за якого російські загарбницькі війська стоять на території України по добрій половині її периметра, вже захопили частину її населених пунктів, убивають мирних жителів, руйнують житлові будинки, інфраструктуру, пам'ятки та заклади культури (з останнього — музей в Іванкові на Київщині з картинами Марії Приймаченко) — і тепер просто це треба зафіксувати і припинити бойові дії! Десь на ось такій позиції або й гіршій:

Отже, вторгнення, про яке говорили цілий сезон — із листопада ще — таки почалося. (До речі, це сталося саме в ту добу, коли Україна розпочала триденний експеримент із відключення власної системи електромереж від електромереж Росії та Білорусі). Помилку визнаю: розвідка США мала цілком правильні і до того ж постійно свіжі дані щодо рішень Путіна. Треба визнати, що працюють вони добре. Помилка всіх тих, хто, включно зі мною, не вірив у напад Росії на Україну поза межами ОРДЛО — це, власне, та сама помилка, якої припустився Сталін, не вірячи у план «Барбаросса». Ми дивилися на всі ці супутникові знімки, читали всі ці повідомлення про перегрупування військ і техніки — і справедливо не бачили там ніяких ударних угрупувань. Бачили окозамилювання, навмисну демонстрацію та пересування одних і тих самих груп туди-сюди, щоб спостерігачі рахували їх як ніби різні (саме це було просто перед нападом викрито поляками щодо військ у Білорусі). Не бачили структурованих підрозділів, а тільки розрізнені випадкові групи. І це справді так і було (напишу окремим дописом, якщо руки дійдуть). В чому ж помилка?

Вчора керівництво Росії (а точніше, особисто Путін) вирішило нарешті юридично зафіксувати своє вторгнення в Україну і присутність своїх окупаційних військ на Донбасі. Найшвидше серед українського політикуму і найбільш правильно відреагувала, як це завжди і буває, «Батьківщина». Юлія Тимошенко з трибуни Верховної Ради, посилаючись на відповідні документи: закони, міжнародні угоди та регламент ООН, — внесла конкретні пропозиції щодо дій у ситуації, що склалася. У її виступі виділяються чотири принципові пропозиції: встановити необмежене фінансування Міністерства оборони (так званий „відкритий рядок“), запровадити воєнний стан у Луганській та Донецькій областях, звернутися до Ради безпеки ООН про проведення виїзного засідання в Україні (це прямо передбачено їхнім регламентом) та, нарешті, здійснити міжнародний позов щодо збитків від російської агресії.

Сьогодні з усіх цих пропозицій вже реалізована перша: ВР прийняла відповідний закон, поданий Тимошенко (і журналамери, як водиться, навіть не змогли його правильно зрозуміти: белькочуть щось про збільшення фінансування і цифру називають). В усьому ж іншому справжній правитель України Єрмак вирішив перехопити ініціативу на себе. Зібрав Радбез, на якому було запропоновано ввести... надзвичайний стан. Не воєнний, а надзвичайний. І не в тих областях, де йде вторгнення, або очікується, — а в усіх інших. Де нічого не відбувається і не очікується. Бий своїх, щоб чужі боялися. Так і пояснили: у всіх областях, крім Луганської та Донецької, бо там, бачте, вже і так є якийсь стан (який вони навіть назвати власною назвою не можуть).

Воля Єрмака була зафіксована рішенням РНБО, далі указом президента (у нас поки є ще такий) і спрямована до ВР. Бо тільки Верховна Рада затверджує законом введення надзвичайного або воєнного стану. На жаль, депутати піддалися і за цей маразм проголосували. Проголосували за те, щоб

ввести на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва надзвичайний стан з 00 годин 00 хвилин 24 лютого строком на 30 діб.

Скажіть на милість, а навіщо будь-який особливий стан вводити в Закарпатській області? Де Росія, а де Закарпаття? А у Львівській, Івано-франківській, Тернопільській, Хмельницькій, Вінницькій, Кіровоградській, Черкаській, Дніпропетровській, Полтавській областях? У внутрішніх областях, які не біля кордону, не біля Росії та її сателітів? Що за маячня взагалі діється?

І найголовніше: а до чого тут взагалі надзвичайний стан? Чому не воєнний? Направді, все дуже просто © Саакашвілі.

Відкриваємо обидва закони: «Про правовий режим надзвичайного стану» та «Про правовий режим воєнного стану», читаємо, порівнюємо і бачимо наступне:

Час від часу людство створює шедеври, до яких просто хочеться доторкнутися. Побачити на власні очі, а не на фото. Україні дуже пощастило, що у нас є один такий шедевр цивілізаційного та планетарного значення — золота пектораль, виготовлена давньогрецьким художником для скіфського поховання. Хай не наші предки зробили цей витвір, але, все ж, його для людства зберегла наша земля.

Давно я мріяв побачити знамениту пектораль з кургану «Товста могила». От тільки в нашому Музеї історичних коштовностей, в якому вона зберігається, у постійній експозиції обачно виставляють на загальний огляд копію, а не оригінал. А минулого року в останньому півріччі виставили оригінал. Тож не піти й не подивитися було просто не можна. Якраз під кінець експонування я й додибав (а сьогодні, у неділю, був останній день). Фотоапарат не брав, бо знаю я це музейне освітлення і це скло з бліками... Тому зробив ось таке криве репортажне фото на телефон (це ще вбік довелося відійти, щоб себе не сфотографувати на фоні):

Не можу не привітати батька з перемогою в конкурсі на найкращий ескіз Великого Герба України. Не віриться, але вперше за історію України, вперше за всі чотири конкурси на герб (в тому числі, три конкурси на великий герб), через майже 29 років всієї епопеї з українськими державними символами — нарешті конкурсну комісію формували не з чиновників і чиїхось лобістів, а просто з професіоналів: істориків і мистецтвознавців. Не знаю, правда, як щодо художників. У будь-якому разі, за такого складу комісії переміг справді найкращий проект і найкращий ескіз.

Хотів був спершу писати цей допис вже після того, як сходжу на виставку всіх присланих на конкурс проектів (точніше, всіх допущених), однак, не склалося з часом. Проте, того, що показали по телебаченню, достатньо, щоб впевнено стверджувати, що жоден інший представлений на конкурс проект на одному рівні з батьковим розглядати ніяк не можна. Ні в мистецькому плані — перш за все, — ні в історико-символічному (геральдичному), ані в питанні дотримання конституції.

Оскільки мало хто розуміє, що таке великий герб, і звідки взявся запит на нього, поясню. Власне, зроблю екскурс в історію.

Я завжди вважав, що українцям бракує національної ідеології. І навіть назву заздалегідь придумав: «панукраїнізм». Питання тільки в тому, щоб правильно сформулювати ідеологічні постулати — так, щоб вони відповідали національному характеру українців і водночас спонукали б їх до правильної поведінки. Нині я вже можу навести таке формулювання. Отже: