Про перебіг і про закінчення війни (з погляду року, що минув)

Рік тому, 10 березня 2022 року, ще на початку вторгнення, я дав свої прогнози щодо подальшого перебігу й можливого завершення нинішньої російсько-української війни. Перечитуючи тепер той допис, я бачу, що якісно описав все правильно (ну як, все — все, що вже збулося або збувається). Тому через рік мені не треба відмовлятися від сказаного (за винятком оцінки строків), зате можна багато чого уточнити. Адже за цей час багато чого стало зрозумілим, що не було зрозумілим тоді.

Отже, по пунктах:

1. Коли закінчиться війна?

Правильна відповідь за рік не змінилася: війна закінчиться тільки із завалом російської влади або всієї машини російської держави (що не треба плутати з розвалом). А до того зомбі з-за порєбріка збиратимуться у все нові й нові зграї і лізтимуть на нашу землю, як у американських фільмах, тільки що ще й зі зброєю. І нічого їх — а тим більше їхнє начальство та керівництво всієї РФ — не стримуватиме й не зупинятиме. Бо вони, як я одразу й сказав, влізли в авантюру типу «пан або пропав», і варіант «пана» не спрацював. А пропадати не хочеться нікому. Особливо таким настирливим, як кацапи. Як вони самі це формулюють нині: «у нас вже немає варіантів, крім як перемогти, бо інакше ми приречені». Тому вони лізтимуть і битимуться до кінця. Доки не надірвуться всією країною.

Таким чином, правильна відповідь на питання є якісною і строків не передбачає. Але всім, бачте, треба знати, коли ж воно станеться за календарем, у які строки. Хоча знати цього не може ніхто. Бо це процес масовий і хаотичний. Але давай всім Нострадамуса, який точно все спрогнозує, і край.

Власне, на такий запит на «вангування», як це нині прийнято називати, я відгукнувся ще рік тому, написавши допис «Коли закінчиться російсько-українська війна?» (на який я й посилаюся вище). Зараз видно, що якісно в ньому все правильно описано. А от кількісно... Хоча я й різко критикував невиправданий оптимізм, який панував у суспільстві практично із самого початку, і одразу казав, що «ця бійня — надовго», але, як тепер видно, почасти сам цьому всепроникному оптимізму піддався. Аж так, що припустив можливість завершення „гарячої“ або хоча б інтенсивної фази війни до кінця вже минулого року.

Зараз ми бачимо, що це було не реально. Перша фаза війни — мобільна дорожня — закінчилася із відступом орків з-під Києва, після чого розпочалася затяжна фронтова війна. А це вже війна на виснаження. Тобто, на роки. Питання тільки в тому, скільки це конкретно років.

Ось цього якраз ніхто не знає. Зрозуміло тільки, що війна ще триватиме не один рік. А мінімум два. От з максимумом — проблематичніше. Бо, хоча кацапня і не готувалася до затяжної війни (як постійно і правильно наголошує Олег Жданов) — в першу чергу навіть не готувалася не армія, а економіка — і тривалість Другої світової (6 років) навряд чи сама по собі (див. далі про Китай) витримає, але, з другого боку, вкрай недостатня військова підтримка України з боку Заходу і недостатність санкцій проти РФ будуть відтягувати кінець російської імперії, а з ним і кінець війни, подовжуючи життя монстра проти всіх актуальних прогнозів.

Як я ще рік тому писав, потрібне нафтогазове ембарго. Але, як вже видно, воно не буде введене. Бо країни Азії все одно купуватимуть російські вуглеводні. Всіх не переконаєш припинити. Тому нафтогазові поставки Росії, обвалившись десь на половину, утримуватимуться на такому рівні й далі. За нинішніх високих цін що на нафту (~65$ за барель російського Urals-а), що на газ (43 000 EUR / МВт·год. на 06.04.2023, що приблизно відповідає 451,2 € за 1000 м³), вважайте, що доходи бюджету РФ упали, в кращому разі, вчетверо (див. далі), чого замало: на війну вистачить. Населення хай голодує — снаряди вони все одно виготовлятимуть. І танки хоча б часів Другої світової хоча б у якихось кількостях на фронт везтимуть. (Добре, що запоребрикові нафтогазові торгаші приховують від держави свої доходи, платячи податки з ціни нафти у 37–47$ за барель, але й таких доходів вистачить на війну).

З третього боку, кінець війни пробуватиме відтягувати якомога довше Китай. Бо Китаю потрібен фронт в Європі, потрібне ослаблення Заходу й відволікання уваги США від Тайваню (про це б окремий допис написати треба). Сі Цзіньпін вже виголосив перед офіцерами НВАК промову про необхідність бути готовими до великої війни, а це підозріло нагадує таку саму промову Сталіна, виголошену у травні 1941 року.

Але відкрито підтримувати Рашку військовим постачанням імперія Чжунго наразі не готова (санкції, санкції). Єдиний вихід для них — спробувати побудувати сучасну військову промисловість у самій Рашці, і щоб на відповідних підприємствах працювали самі лаптєногі. Я боюся, що в ЦК КПК це вже усвідомили і відповідну програму розробляють (і візит Сі в Москву міг бути організований саме для оцінки необхідності розробки і реалізації саме такої програми розбудови расєйського ВПК китайськими руками). Це було б дуже погано. Врятувати нас в цьому разі може тільки нереальна криворукість моксельців, яку китайці, дуже сподіваюся, радикально недооцінюють. Інакше кажучи, нас має порятувати не те, що процес озброєння Кацапєтії затягнеться, а те, що 90% продукції буде браком (а не 70–80%, як було в попередні десятиліття).

У мене особисто є сподівання на 2025 рік. Бо перед цим, у кінці 2024-го, в РФ мають пройти вибори Путіна. На яких Путін знову переобере себе на посаду Путіна. І після цього до ватної худоби поступово почне доходити, що нічого не змінилося: життя гіршає, і просвіту не просто немає, але попереду маячить воронка дострокової смерті, оскільки війна забирає все більше життів знайомих, і це саме те, де не відкупишся і не викрутишся (вони ж достатньо бачать в Інтернеті сюжетів про те, як їхнє стадо женуть на передовій на забій). А у 2025-му якраз буде 11-річний максимум сонячного випромінювання, що на мізки впливає — масово і деструктивно — щоб там не казали гуманітарії. Тобто, я все ще сподіваюся на одне з двох: «русский бунт, бессмысленный и беспощадный» і на втрату керованості в регіонах РФ після проходження певного невидимого ззовні бар'єру зубожіння. Якщо ж ні, і заліське болото просто продовжить булькати, просідати і висихати (як вже відзначалося в останні роки, російська цивілізація більше схожа не на конструкцію, а на болото, тому завалитися не може), тоді війна може протривати ще кілька років і перевищити за тривалістю Другу світову.

А оскільки Китай весь цей час знаходитиме способи підкидання хмизу у вогонь, війна не затухатиме, і питання, врешті-решт, зведеться до одного: коли ж до тупих очільників Заходу це все дійде, і вони зрозуміють, що припинити війну можна тільки або своєю прямою участю в ній, або справді масовим — і системним — постачанням України, щоб ми впоралися самі. (Це, якщо Китай не нападе в цей проміжок на Тайвань; тоді вже всі ці міркування враз стануть не актуальними, і прогнозувати тут вже нічого не вийде).

Але сподівання на 2025 рік — це, радше, забаганка, ніж очікування. Модель таких процесів вам правильно ніхто не побудує. Тим не менше, нехай буде прогностичний діапазон завалу (не розвалу!) РФ і закінчення війни «від 2-х до 5-и років».

Тут я знову, як і минулого року, опиняюся десь посередині між оптимістами і песимістами. Тільки минулого року це було середнє між «до кінця року» і «два-чотири роки» і нинішніми «до кінця року» (знову?) і «до 9–10 років за найгіршого сценарію» (Юрій Бутусов (правда, переважно без цифр), Роман Світан).

Якщо ж правильною виявиться не серединна точка зору, то нею може бути лише песимістична. Тоді вже йдіть до Юрія Бутусова і від нього вислуховуйте: «А я ж вам казав із самого початку!..».

2. Якою буде послідовність звільнення наших територій?

Тут є як мінімум дві точки зору. Вже цього року генерал Сергій Кривонос припустив (див. десь із 21:00), що до кінця 2023 року ми маємо шанси звільнити Донбас, далі — Приазов'я, і тільки потім — Крим. Я таку послідовність не вважаю реалістичною: з усіх трьох перелічених регіонів Донбас звільняти буде найважче. Бо там найгірші умови для нашого наступу за всіма параметрами: рельєф сильно перетятий із загальним підвищенням, великі міські агломерації, сильна укріпленість лінії фронту, забезпечений тил з боку Оркостану, розгалуджена логістика. Все проти нас. А ось у Приазов'ї — все навпаки: відкрита рівнинна степова місцевість (нема за що учепитися, укріплення тільки будуються), відсутність тилу для загарбників (Азовське море за спиною), прострілювана практично наскрізь окупована територія (аж до того самого Азовського моря), дуже обмежена логістика (тільки дві вузькі дорожні мережі — з Ростова через Маріуполь та з Криму). У Криму ситуація проміжна: невелика замкнена територія, ізоляція якої сильно залежить від наших засобів ураження, чіплятися є мало за що, логістика помірно обмежена; при цьому точки входу дуже вузькі, що полегшує оборону.

Тому я повністю згоден із Романом Світаном, який давно вже стверджує, що послідовність звільнення за всією логікою має бути наступна: спершу — Приазов'я, далі — Крим, а вже потім — Донбас. Про пріоритетність Приазов'я говорив якось і Євген Дикий, коли зауважив, що за раціонального підходу деокупація в ході контрнаступу повинна початися з Мелітополя та Бердянська. Орки, до речі, це чудово розуміють, тому намагаються там побудувати багатоешелоновану оборону, і ще й у містах окремо — оборону кругову, гарнізонного типу. Проблема в тому, що в рівнинному степу це навряд чи допоможе...

Звісно, найефектніше, найкрасивіше було б спершу зачистити Придністров'я, а потім одразу, без будь-якої паузи почати наш наступ на фронті. Він би в такому разі був би відверто успішнішим. Але для цього нас про таку операцію мала б попросити сама Молдова — без дозволу влади якої ми не можемо зайти військами на їхню територію. І щось мені підказує, що ні молдовська влада не зважиться висунути таке прохання (там же забагато противників буде — від проросійських і до прорумунських), ні наша зелена пліснява не погодиться на військову допомогу сусідові...

3. Коли ми звільнимо наші території, вийшовши на міжнародно визнані кордони?

У кращому разі — до кінця нинішнього року. Більш реалістично — десь на весну 2024-го. Раніше не вийде з об'єктивних причин. У нас просто нічим наступати. Для будь-яких бойових дій потрібно багато боєприпасів, зброї та техніки. Причому, для наступу всього цього добра потрібно значно більше, ніж для оборони. Ми свої арсенали (ті, які не розпродали, не розікрали і не попідривали за Кучми, Януковича й Порошенка) практично вже вичерпали ще навесні минулого року. І відтоді воюємо переважно тим, що нам поставляють західні партнери. Тобто, у своїх діях повністю залежимо від західних поставок. Для оборони цього вистачає, а ось для наступу — ні.

В Ізюмсько-Балаклійській операції наш генштаб зумів викрутитися за рахунок лісистої місцевості довкола Сіверського Дінця. Фактично, ми взяли кацапню «на испуг», наступаючи невеликими групами на багатьох напрямках без особливого технічного оснащення. Зате звідусіль. А в лісі воно не видно, скільки, кого і чого на тебе наступає. І з повітря не видно. Саме тому 20 чи 25 тисяч свинособак просто розбіглися перед нашими 5-ма чи 6-ма тисячами бійців. Але таке буває тільки один раз. Повторити таку операцію більше не вдасться. Та й місцевості такої більше ніде у фронтовій зоні немає (хіба малий клаптик під Кремінною, але він вже повністю насичений рашнею, як сараною: не просочишся).

Тому надалі наші можливості до наступу повністю залежать від того, скільки нам із Заходу дадуть озброєння, боєприпасів і техніки. Поки нам не дали достатньо для наступальних дій ні оперативного, ні тим більше стратегічного масштабу, а спалювати все це в локальних операціях немає сенсу. Тому генштаб просто збирає те, що є, і продовжує випрошувати у західних партнерів більше. Таким чином, строки нашого наступу повністю залежать від західних країн. А вони нарощують свою допомогу дуже повільно й неохоче. Тому, коли ж дадуть достатньо — ніхто не спрогнозує. Може, навесні. Може, влітку. Може, восени. Може, взагалі взимку. І доки це не станеться, сподіватися на контрнаступ, як у нас його всі називають, не доводиться.

Хоча, якщо перейти від очікувань до забаганок, то хотілося б, звісно, щоб до зими 2023–24 ррр. ми вже змогли здійснити дві послідовні наступальні операції в Приазов'ї та Криму. Врешті-решт, одна така моя забаганка майже здійснилася.

4. Контрнаступ чи наступ?

Як резонно зауважив якось Сергій Кривонос, «наступ» і «контрнаступ» — це, все ж таки, військова термінологія, а не просто довільні слова. Про контрнаступ можна говорити тільки в тому випадку, якщо спершу зупиняється наступ противника, і саме на цій ділянці фронту починається наступ у відповідь. Тому він і «контр-», що починається як реакція на актуальний наступ противника. Але якщо ми почнемо наступати на ділянці, де противник наразі не наступає (на Запоріжжі, Херсонщині, між Харківською та Луганською областями в районі Сватового), то це буде чистий наступ, а не контрнаступ. Про контрнаступ на даний момент можна говорити тільки на ділянках Вугледара, Донецька (Мар'їнка, Авдіївка), Бахмута та Кремінної. В принципі, охоплення Бахмута теоретично можливе, але не думаю, що вигідне (див. питання 2 вище). От з Вугледаром — цікавіше: там якраз поряд дорога з Донецька через Волноваху на Маріуполь. В будь-якому разі, подивимося.

Ще дуже важливо відзначити, що і у нас, і на Заході більшість чомусь розглядає наш (контр)наступ як єдиноразову акцію, яка дозволить одним махом звільнити всі наші землі від кацапні. Цілий генерал Петер Павел навіть дозволив собі висловлювання у стилі «у України є лише один шанс на (контр)наступ». Громадяни-добродії, як же можна таку арахамію верзти? Будь-яка фронтова операція, в залежності від кількості військ, має свої строки проведення і свою прогнозну глибину просування, за яку далеко не вийдеш. Бо на більше не вистачить ні часу — тільки дійти від точки А до точки Б, і все, — ні людей, щоб зайняти всі необхідні пункти й райони, ні техніки й озброєння (воно все, виявляється, постійно виходить з ладу у великих кількостях), ні боєприпасів (вони, як не дивно, призначені, щоб їх активно витрачати, а не возити, як на параді), ні пального й супутніх ресурсів (теж кудись все дівається). А саме головне, це те — що люди виснажуються і певну межу просто фізично не подолають.

Тому існують розрахункові строки тривалості й очікувані райони дій для всякої військової операції. Україна — це вам не маленькі й дрібно-середні країни Західної Європи. Навіть ті наші території, які банда Зеленського здала рік тому окупантам, неможливо звільнити за одну фронтову операцію. Ну немає і не буде у нас стільки військ, а тим більше — стільки техніки, озброєння, боєприпасів, пального й супутніх ресурсів. А що вже казати про зданий ще Порошенком Донбас, який по фронту орки укріплювали 9 років і продовжують укріплювати? Тому звільняти наші землі доведеться поступово, у цілому ряді послідовних і паралельних операцій. А ніякий один «контрнаступ» нічого не дасть, окрім успіху оперативного рівня. Максимум.

І те, що на Заході цього активно не хочуть розуміти, дуже погано. І це додатково вказує на те, що війна триватиме значно довше, ніж хотілося б.

5. Чи закінчиться або призупиниться війна з нашим виходом на міжнародно визнані кордони?

Ось це — чи не найважливіше питання. І відповідь на нього однозначна: НІ. При виході на наші кордони війна не закінчиться, не призупиниться і навіть інтенсивності не втратить. От взагалі в цей момент нічого не зміниться. Які бої йшли, такі й триватимуть далі на лінії фронту, яка умовно накладеться на наші кордони 1991 року.

Чому? Тому що закінчити гарячу фазу війни, завершити бойові дії можна лише одним способом: оточивши російські війська і або знищивши їх в оточенні, або примусивши здатися. Але ми досі не змогли оточити жодне їхнє угрупування, навіть найменше.

Навіть в ідеальних умовах оточення на правобережжі Херсонщини. Звідки втекти можна було лише по дамбі та двох дірявих мостах. На яких орда в 25 тисяч рил навіть теоретично не вміщалася (не кажучи вже про відповідну кількість техніки, яку теж треба виводити при відступі). Але кацапи змогли втекти. І ще й так задурити нашу розвідку (якщо це, звісно, був не тиск Білого дому, щоб не було ескалації), що та була впевнена — і нам розповідала щодня — що свинособаче угрупування довкола Херсона тільки нарощується. А лапті в цей час безперешкодно давали звідти драла.

Так само ми „вхопили повітря“, оточуючи Балаклію, Ізюм і Лиман. Наш тиловий обиватель, читаючи (не знаю, навіщо) кацапські соцмережі, розраховував побачити колони полонених, як у фільмах про Другу світову, а не побачив нічого, бо з угрупування 20 чи 25 тисяч у полон потрапило менше тисячі — всі інші швидко і без команд начальства втекли світ за очі.

Ось так само буде й у всіх інших випадках загрози оточення расєйських військ: вони розбігатимуться швидше, ніж замикатиметься кільце. Навіть з Криму зможуть втекти, будьте певні. І не «трьома способами», як саркастично висловився Роман Світан: «брасом, кролем і по-собачому», а спокійно, без паніки і заздалегідь по Кримському мосту й на кораблях Чорноморського флоту (так що топити його, всупереч прогнозам Івана Киричевського, ніхто не буде: кораблі й судна будуть конче потрібні фтарой арміі міра для масової евакуації).

В більшості ж випадків ми взагалі не зможемо створити умов для оточення. Бо наші західні партнери просто не дадуть нам потрібної для цього кількості наступального озброєння. Тому ми будемо сумно й повільно, з великими жертвами просто вичавлювати, витискати орду на наш кордон. І коли витиснемо, їхній бойовий потенціал не буде знищено: армія збережена — тільки відступила, техніка ще є, набої підвозять, кацапи все ще прагнуть „мочити укрів“, у Кремлі їм для цього продовжують створювати умови. Тому війна не закінчиться на кордоні і закінчитися не може. Ні фізично, ні політично.

Все це дуже просто. Хоча я був довгий час єдиним, хто це розумів і пояснював всім знайомим (жаль, в цьому блозі цілком чітко не написав, хоча й обіцяв), але, врешті-решт, до справді розумних аналітиків почало доходити. Відповідні твердження почали робити Роман Світан, Сергій Кривонос і, наскільки я пам'ятаю, Олег Жданов (але останнє я собі не занотував). Тому я був дуже здивований, коли на рубежі минулого й нинішнього року з'явилися оптимістичні заяви від найрозумнішого нашого аналітика — Євгена Дикого — про те, що Росії після нашого виходу на наші ж кордони буде вигідно зупинитися, щоб підготуватися до нової війни (він так говорив, ніби, раз вигідно, то рашня так і зробить, що, насправді нізвідки не випливає), а потім і трохи менш оптимістичні заяви Олега Жданова про те, що в описуваній ситуації, можливо, війна перейде у формат конфлікту низької інтенсивності (взагалі, тоді в період, наближений до новорічного олів'є, дуже багатьох покусала якась муха оптимізму; звідки вона прилетіла, не знаю).

Так ось: не перейде. І не зупиниться. А зомбі-війська взагалі не взнають, що вони на якомусь там кордоні. Для них не зміниться нічого зовсім. І війна на виснаження просто продовжиться.

На цьому зупиняюся, бо й так багато написав. Вся деталізація і всі інші питання (наприклад, про позиція Заходу) потребують вже інших дописів.

Варіант допису в гуглоблозі