мистецтво

Поки-що мої спроби використовувати для чого-небудь ШІ були не вельми вдалі, не в останню чергу через недосконалість моделей цього самого ШІ. Рік тому цією модною технологією взагалі неможливо було користуватися — ані для генерування текстів, ані для створення зображень чи відео (музику не пробував). Але за останній рік у галузі розвитку нейромереж стався дуже відчутний прогрес. Тепер це вже справді робочий інструмент.

Мистецтво як таке, як явище, реклами не потребує: його суспільний статус і так доволі високий. А ось гарне мистецтво реклами потребує. Потребують його вишукані твори й талановиті митці. Бо інакше, як незмінно показує практика всіх епох і цивілізацій, рекламуватиметься й пропагуватиметься лише посереднє й нездарне.

Одним зі способів пропаганди мистецтва є його відображення у дизайні. Якщо, приміром, ви носите майку або торбу з репродукцією мистецького твору — ви пропагуєте й рекламуєте цей твір, а заразом і його автора. Звісно, загалом все не так просто, бо навколишні можуть зовсім не знати, що́ це за зображення, на яке вони зараз дивляться, — тому потрібно ще донести до глядача якось інформацію про твір, включений у дизайн, і про автора цього твору. Але загалом ідея зрозуміла.

Візьму приклад із власного досвіду. Мій батько — Олексій Кохан — високоталановитий і, що особливо цінно, неймовірно різноманітний художник. Відомий ілюстратор дитячої книги й діафільму (тобто, художник-графік), плакатист, геральдист (саме завдяки йому Україна має свій нинішній герб), карикатурист, живописець, графік-дизайнер (зокрема,шрифтовий дизайнер), і на додачу ще й музикант (пісенний композитор). Такий обшир — неймовірна рідкість: я взагалі не знаю жодного іншого художника з таким широким охопленням творчих інтересів — не тільки у нас, а і взагалі у світовій історії мистецтва. Тому пропаганда його творчості більш ніж доцільна.

На 50-му році життя помер, не побоюся гучного епітета, видатний український художник Андрій Потєряйло. Або, як він підписував свої книжкові проекти, Андрій Потурайло.

Вищу культуру потрібно берегти. І на індивідуальному рівні, і на рівні всієї країни, і на усіх проміжних. У 1941 році, коли ІІ Світова війна у червні раптом пішла у розріз із планами Кремля, і довелося витримувати напад німецьких військ замість нападати самим, в Радянському Союзі на диво знайшлися далекоглядні люди, які зрозуміли необхідність зберегти митців замість посилати їх на фронт і тому ухвалили рішення евакуювати в глибокий тил художні навчальні заклади.

Вища культура повинна залишатися живою в суспільстві в будь-які моменти, навіть під час воєн чи інших катастроф. Інакше такому суспільству просто немає навіщо існувати.

У нас із цим все не так вже й погано. Звісно, за рахунок ініціативи самих культурних діячів, бо держава зрадила культуру країни в самий перший день вторгнення (Мінкульт у повному складі фізично не з'явився на робочі місця 24.02.2022, і питанням евакуації цінностей займалися керівники самих установ, де ці цінності зберігаються).

Так, в перший же тиждень, як кацапів відігнали від Києва і скасували цілодобову комендантську годину, з'явилася перша художня виставка плакатів — у вітринах, щоб не відкривати приміщення, але з'явилася. А в Харкові, який всі ці два роки вторгнення перебуває під постійними обстрілами, всі культурні заходи просто перенесли у підвали. І продовжили жити повноцінним життям. Зараз можна вибрати для себе і театральні вистави, і виставки.

Зокрема, зараз в Києві у музеї Ханенків триває виставка художніх творів Вільгельма Котарбінського «Золотом, кольором, світлом». Це — один з художників, які розписували Володимирський собор. А оскільки Котарбінський розписував ще й інтер'єри деяких знаних будинків у Києві, зокрема т. зв. Червону вітальню у будинку Ханенків, то музей, який у цьому будинку міститься, скористався цим і зробив ці розписи частиною експозиції.

Стисло для всіх, хто ще не бачив другий «Аватар», він же «Шлях води». Подивитися однозначно треба. Той хто не встигне — а прокат ось-ось (до кінця року) завершиться — той дуже багато втратить. Поясню, чому.

Кожен має займатися тим, чим уміє. Зокрема, на війні не всі повинні іти на фронт і сидіти там в окопах. Є багато іншої роботи, в тому числі і в тилу. І не лише військової. В цьому сенсі художнику краще працювати на ідеологічному фронті, а не на фізичному.

Цілком у руслі такого способу мислення був започаткований мистецький проект «Виміри незалежності», який увібрав у себе декілька самостійних мистецьких проектів, пов'язаних із висвітленням нинішньої фази російсько-української війни. Проект вилився, в тому числі, і у зведену виставку мистецьких та дизайнерських робіт, яка відкрилася у Києві в галереї «Митець» 23 серпня, на День державного прапора.

Експонуватиметься виставка зовсім недовго: до кінця місяця (завтра останній день). Але виставлені роботи залишаться і будуть надалі „працювати“. Збережеться також і корисна інформація, якою поділилися учасники на відкритті. Оце якраз у мене дійшли руки взяти відео, які я зняв під час відкриття, склеїти їх у єдиний файл та розмістити його на YouTube:

Час від часу людство створює шедеври, до яких просто хочеться доторкнутися. Побачити на власні очі, а не на фото. Україні дуже пощастило, що у нас є один такий шедевр цивілізаційного та планетарного значення — золота пектораль, виготовлена давньогрецьким художником для скіфського поховання. Хай не наші предки зробили цей витвір, але, все ж, його для людства зберегла наша земля.

Давно я мріяв побачити знамениту пектораль з кургану «Товста могила». От тільки в нашому Музеї історичних коштовностей, в якому вона зберігається, у постійній експозиції обачно виставляють на загальний огляд копію, а не оригінал. А минулого року в останньому півріччі виставили оригінал. Тож не піти й не подивитися було просто не можна. Якраз під кінець експонування я й додибав (а сьогодні, у неділю, був останній день). Фотоапарат не брав, бо знаю я це музейне освітлення і це скло з бліками... Тому зробив ось таке криве репортажне фото на телефон (це ще вбік довелося відійти, щоб себе не сфотографувати на фоні):

Минулого місяця нарешті переніс батьків сайт на зареєстрований для нього домен ocotrio.net.ua. Тепер, можна вважати, є офіційне представлення батькових робіт в Інтернеті — художник і музикант Олексій Кохан тепер має свій персональний сайт, свою інтернет-візитку.

Сайт, правда, недороблений. Верстка десь не уніфікована. Тексти ще шліфуватимуться. Не усі сторінки доступні, деякі підрозділи приховані, бо поки не наповнені. З книжок, скажімо, поки можна подивитися в нормальному розмірі тільки «Бриля-мандрівника» Бориса Поліщука. Але з моєю швидкістю роботи так можна було б ще сто років доробляти до готовності. Тому сайт зараз такий, як його розміщено, але надалі поповнюватиметься.

Найголовніше — це те, що матеріали мають бути доступними. А там є, до чого давати доступ, — починаючи з креслень тризуба і закінчуючи біографічними даними. Правда, доки на сайт не почали посилатися, Гугль його ігнорує і в пошуку не показує. Тому почнемо з цього запису, де я даю посилання. Приємного перегляду!

Варіант допису у гуглоблозі